24.03.2023 15:07:23
Неймовірні люди Епіцентру, які наближають перемогу. Частина 1
Зміст:
Богдан Б., м. Городок Хмельницької обл.
Не всіх наших колег-захисників повномасштабне вторгнення росії застало зненацька. Нам вдалося почути історію менеджера з маркетингу інтернет-магазину epicentrk.ua Богдана Б., який знав про велику війну заздалегідь, але підтвердження отримав фактично за пів дня до її початку. Далі пряма мова Богдана.«23 лютого 2022 року ввечері мені зателефонували з військового комісаріату і сказали якнайшвидше прибути на місце. Отож, 24 лютого о 9 ранку я вже стояв на порозі військкомату. Мені дали одну годину на збори.
Я знав і певною мірою жив в очікуванні цієї війни – ще до дзвінка. Адже ситуація на Донбасі надто затяглася, і її потрібно було якось вирішувати. Проте я думав, що, можливо, українська сторона піде в штурм першою, щоб нарешті вибити російські війська зі сходу країни. Або що росіяни зроблять спробу захопити Луганщину і Донеччину, і ось там ми їх і присічемо. Але насправді все сталося трохи інакше…
Мене розподілили в ракетну бригаду міста Хмельницький. Там я проходив службу більше місяця. А оскільки наша частина – це стратегічно важливий об’єкт, щохвилини чекали ракетного удару. Через постійну загрозу ми з перших днів жили в підвалах, а при кожній повітряній тривозі ховалися. Так, було лячно, але хотілося, щоб на нас вже якнайшвидше «прилетіло» (усміхається) – бо жити в постійному очікуванні «прильоту» ставало нестерпно і дуже дратувало. Проте ворог обстрілював сусідні міста та райони, а нас, дякувати Богу, ракети так і не заділи.
Кілька разів записувався в списки охочих на оборону Києва, але до столиці так і не був направлений. Завдяки зусиллям бійців у столиці і в Київській області ворога звідти вибили.
Зараз я проходжу військову службу в штурмовому підрозділі спеціального призначення, попросився сюди сам. З міркувань безпеки не можу багато розповісти про рід своїх занять. Скажу лише, що в мене важливий фах, здобутий під час строкової служби в армії, і я працюю із досвідченою бойовою командою. Тому ми щодня виконуємо важливі для захисту Батьківщини завдання. Де саме – також не скажу, бо ми завжди в тих точках, де найбільше потрібні, і переміщуємося відповідно до поставлених завдань.
Після війни мрію нарешті стати режисером. За освітою я спеціаліст по мультимедіа: відеооператор, фотограф, відеомонтажер, тож мрія має підґрунтя. А поки я у війську, взяв собі позивний «Тарантіно», щоб постійно пам’ятати про задумане. Обов’язково зніму фільм про боротьбу українського народу проти російської агресії. Покажу, які українці щирі, доброзичливі, небайдужі, покажу світу свій погляд — як солдата — на цю війну. Головними героями будуть військові, волонтери та тероборонівці».
Із кумедних випадків Богдан розповідає про те, як в кожному караулі хлопці рахують ворожі БПЛА. Безпілотники завжди летять по одній і тій же траєкторії, приблизно в той самий нічний час. І навіть кількість щодня їх приблизно однакова.
Нещодавно Богдан зустрів своє 24-річчя, сидячи в бомбосховищі: «Мама передала мені величезний торт, і ми з хлопцями їли його 3 дні. А нас було 20 чоловік!»
Це вже третій день народження, який Богдан зустрів у військовій формі: попередні два були під час його строкової служби. Захисник жартує: «Сподіваюся, Бог любить трійцю, і наступний день народження я вже зустріну не в армії».
Бажаємо Герою многая літа, надійних побратимів, непробивної броні та якнайшвидшого повернення з передової — з перемогою!
22.06.2022
Станіслав і Злата Ч., м. Мукачево
Кохання окриляє, надихає та додає життєвих сил. А ще — робить людей неймовірними. Тож саме через призму кохання і наш сьогоднішній випуск рубрики #неймовірнілюдиЕпіцентру.Це лавсторі Злати та Станіслава Ч., унікальна та неповторна. Злата з великим трепетом та любов’ю згадує, як усе починалося, та ділиться дорогими серцю спогадами: «Наша зі Станіславом історія почалася ще 8 років тому, з випадкового знайомства в автобусі Київ – Полтава. Стосунки розвивалися швидко, і за деякий час ми почали жити у цивільному шлюбі.
В компанії «Епіцентр К» я працюю з 2017 року. Старт моєї кар'єри відбувся з керівної посади – заступника регіонального директора з питань персоналу, територіально в місті Полтава. Робота з персоналом давала відчуття постійного драйву та енергії, а ще мені подобалася розвинена система нетворкінгу. А з червня 2022 — я в команді департаменту навчання та розвитку персоналу «Епіцентр К».
Станіслав прийшов працювати у ТЦ «Епіцентр» в м. Полтава у 2019 році. В той час я вже перебувала у відпустці по догляду за нашим сином Олександром.
Через рік ми всією родиною переїхали на Закарпаття, звідки я родом, у свій власний будинок із садом. Новий колектив мукачівського Епіцентру гостинно прийняв мого чоловіка у відділ «Покриття для підлоги, плитка», адже досвід у нього вже був.
Коли почалася повномасштабна війна, Станіслав прийняв тверде рішення піти у військомат. І з 27 лютого його прийняли до 101-ї Окремої бригади ТрО Закарпаття. Спочатку він служив за місцем проживання, а 27 квітня зі своїми побратимами поїхав захищати нашу державу від російського загарбника на схід України, де отримав перший бойовий досвід.
Саме з початком війни ми вперше серйозно задумалися про офіційне одруження. Відправка 101-ї ОБ ТрО Закарпаття на Схід була такою несподіваною і швидкою, що в той момент нам було не до урочистостей. Але доля дала нам можливість: частина чоловіка була на ротації, і я поїхала туди із сином, щоб підтримати та побачити Станіслава. І неочікувано для нас командування дало чоловікові відпустку, щоб ми могли офіційно одружитися.
На підготовку до весілля в нас був тиждень. Усе організували самотужки. В кінці приготувань, правда, ледь не забули про букет для нареченої! Але головне, що в день весілля все склалася так, як ми і хотіли: зібралася родина, ми були всі разом і дуже щасливі. Медовий місяць домовилися відсвяткувати одразу після нашої перемоги!»
Такі чудові історії надихають. Віримо і знаємо: у наших дорогих Злати і Станіслава буде і перемога, і святкування, і вся їхня родина не раз збереться разом за столом. Потрібно тільки робити все від нас залежне, щоб війна закінчилась розгромом окупантів. Чекаємо Воїна вдома з добрими новинами!
28.06.2022
Світлана Скус, Київ – Черкаська обл.
«Просто хочу сказати, що ми всі можемо бути корисними і разом наближати нашу перемогу!»Світлана прийшла працювати в групу компаній «Епіцентр» понад 3 роки тому. Спершу – інженером з охорони праці на заводі керамічної плитки Epicentr Ceramic Corporation в Калинівці Київської області, а в грудні 2021 року стала заступником керівника Департаменту з питань охорони праці в центральному офісі ТОВ «Епіцентр К».
З початком повномасштабної російської агресії Світлана з двома дітьми вирішила виїхати в центральну частину України, звідки Світлана родом. Там було трохи спокійніше. Вже 26 лютого вона почала обдзвонювати всіх знайомих в рідному селі Поташ Маньківського району Черкаської області: до якої допомоги можна долучитися? чим вона може бути корисна армії та країні?
«Був такий розпач, що ми не могли зрозуміти, що робити, – ділиться Світлана. – Прийшла в точку збору людей, які хотіли стати волонтерами, всі разом почали вирішувати, чим займатиметься наше село: маскувальні сітки, пошиття плитоносок, пошиття розгрузок... Я вирішила шити плитоноски, хоча в очі не бачила, що то таке, і як його використовують військові. Взяла для зразка відшиту модель – дуже примітивну, але з чогось потрібно було починати».
Світлана розповідає, що в її мами була побутова швейна машина. Але шити на ній було вкрай важко – адже тканина використовувалась груба (кордура, оксфорд), і старенька машинка ледь тягла. Тоді Світлана не роздумуючи придбала промислову швейну машину, і процес пішов значно жвавіше.
«Ні разу до цього не сидівши за промисловою машиною, я почала раптом шити все: плитоноски, балаклави, муфти, розгрузки, підсумки до АК, підсумки до гранат, сумки під скидання магазинів, навіть форму – все, що було потрібно. Було важко тільки в перші дні. Але я посталила собі ціль: щоб в мене вийшло. Бо потрібно допомагати. І все вийшло», – розповідає Світлана.
Інші місцеві волонтери збирали гроші на фурнітуру і тканину, купували матеріали, щоб Світлані і таким же майстриням було з чого безперебійно шити вироби для ЗСУ. Ще хтось відвозив відшите в пункти призначення, хтось контролював видачу захисникам. Система працювала і досі працює дуже злагоджено.
«Майже три місяці я займалася пошиттям щоденно, інколи з восьмої ранку до другої-третьої години ночі. Бо ж розумієш: хтось дуже чекає цих виробів. І мотивація працювати без перерв задля України долала будь-яку втому. Наприкінці травня я вийшла на роботу, тож тепер шию тільки вечорами. Але зупинятись не збираюся».
Світлана долучила до свого волонтерства і чоловіка, і дітей: вони креслили на тканині деталі та вирізали їх. А весь побут ліг на плечі Світланиної мами.
«Різниця між моїми першими виробами і теперішніми – колосальна! Мені здається, я вже вийшла на максимально професійний рівень швацтва, – сміється Світлана. – І ми враховували всі побажання хлопців по вдосконаленню: там кишеньку треба ще одну, там десь детальку дошити, щось в інше місце перенести. Прислухалися, робили».
Світлана не приховує, що були й періоди втоми. Але коли їм писали бійці, що лежать в госпіталі, і бронежилети розірвано вщент, проте життя врятовані, це додавало сил шити нові плитоноски.
09.06.2022
Андрій М., м. Київ
Це історія про одного молодого та перспективного співробітника групи компаній "Епіцентр", який зі своїх 25-ти років майже 2 присвятив захисту кожного з нас, захисту України. Історія відповідального громадянина своєї держави.Андрій потрапив у епіцентрівську родину навесні 2018 року – влаштувався продавцем відділу «Вироби з дерева» в торговий центр "Нова Лінія" на Київщині. На свої роки видався дуже розсудливим та зосередженим, вражав своєю вихованістю, освоював матеріал з нечуваною швидкістю.
Найшвидше з усіх працівників торгового центру отримав посаду старшого продавця, порадувавши та здивувавши водночас своїх керівників.
Амбітні плани рухатись далі кар'єрними сходинками відстрочив призов Андрія на строкову службу у червні 2019. І тут наш хлопець довів ще раз, що скрізь можна рости та досягати мети: вже через 5 місяців підписав контракт, став молодшим сержантом, командиром відділення.
З травня по вересень 2020 року Андрій перебував в Луганській області в районі річки Сіверський Донець, де був учасником ООС. По поверненню отримав сержанта. 12.11.2020 року, закінчивши служити, повернувся до роботи в "Новій Лінії" та почав будувати плани на майбутнє: закінчив Академію кадрового резерву та був першим з кандидатів на керівну посаду.
На жаль, мрії Андрія доля відклала на невизначений час... З початком повномаштабного вторгнення росії Андрій одразу звернувся до воєнкомату, але чомусь отримав відмову. Тоді для початку приєднався до ТрО. Відчував, що має досвід та нестримне бажання бути корисним, захищаючи нашу країну від орди.
2 травня 2022 нарешті мобілізувався в новостворену 20 окрему бригаду спеціального призначення в складі президенського полку на посаду заступника командира бойової машини. Не сумнівався ні хвилини, адже знає, що сім'я, друзі і колеги завжди чекатимуть на його повернення.
Ми бажаємо Андрію берегти себе, мати віру в перемогу, в силу єдності всього нашого незламного народу, не втратити свою внутрішню міць та з гідністю зустріти всі випробування воєнного життя.
02.06.2022
Ігор Бала, м. Київ / Київська обл.
«Головне, щоб моїм дітям і внукам не довелося воювати.»
Ігоря Вікторовича Балу, водія відділу доставки столичного Епіцентру, війна застала вдома у Вишгороді. А оскільки він живе на 19 поверсі, то до російських гвинтокрилів, які летіли зранку 24 лютого захоплювати столицю, міг, як каже, дістати рукою.
«Із самого ранку було чутно вибухи, – згадує Ігор
Вікторович. – Хотів поїхати на роботу, з’ясувати, що і як, але на трасі вже лежали
уламки збитих російських безпілотників, і поліція не пропускала. Від колег надійшло
повідомлення, що на роботу виходити не потрібно. Виникла гостра потреба бути
корисним у справі захисту країни, бо я розумів, що на нашу землю прийшла
страшна біда. Поїхав у військкомат, потім в лікарню, щоб здати кров. А далі
пішов в тероборону. Через кілька днів подзвонили і сказали, що є можливість
піти на службу у лави ЗСУ. І я свій вибір зробив. Для мене головне, щоб моїм
дітям і внукам не довелося воювати».
З вдячністю Ігор згадує свій рідний торговий центр на Берковецькій, 6-В, де його мобілізований автобус повністю завантажили необхідними товарами та амуніцією. Електрочайники, лопати, дизельні генератори, бензопили, каримати, лопати – це ті необхідні речі, які дуже були потрібні підрозділу на передовій. Все, що було прописано в запиті командування підрозділу, оперативно зібрали і передали військовим.
«Син мій теж дуже хотів йти боронити країну. Але йому сказали, що в черзі стоять навіть військові професіонали. Тому він повернувся на роботу – працювати у відділі доставки, тримати економічний фронт країни та компанії».
До речі, про родину Ігоря можна сказати, що це ціла династія, яка працює в Епіцентрі. Крім сина, співробітниками компанії є ще племінниця Ігоря та її діти. А молодший Ігорів син, коли закінчить навчання, теж мріє про роботу у компанії «Епіцентр К», де працює батько.
«Зараз я служу водієм кулеметного взводу одного з підрозділів ЗСУ. Ви знаєте, мене багато хто запитує про хлопців, з якими воюю пліч-о-пліч. І в мене одна відповідь – вони справжні. Вони сюди самі прийшли. Їх ніхто силою чи наказом не змушував. Це люди «першої партії», які в перші дні війни збіглися в військкомати. Деякі приходили кілька днів поспіль і чекали, коли їм знайдеться місце в тій чи іншій військовій частині. Через кілька днів ми поїдемо туди, де зараз найгарячіше, – розповідає Ігор. – Для мене велика честь бути поряд зі своїми побратимами».
А в вільний час, щоб воїни не харчувались лише сухпайками, Ігор готує гарячі обіди із наявних продуктів. Таким чином нагадує захисникам про тепло і затишок рідного дому. Навіть позивний має відповідний – дядя Кок. А сам тішиться, що на війні схуд «аж на 4 дірки по ременю». Так краще почувається.
Усій родині Епіцентру, де Ігор Бала трудиться вже понад десять років, наш Герой передає найтепліші вітання, переконуючи, що разом з побратимами відстоять свободу своєї землі. Попри війну, каже Ігор, життя має тривати: діти – навчатися, а дорослі – працювати, аби мати ресурси відбудовувати рідну країну.
26.05.2022
Віталій Бакерін, Київська область
Віталій Бакерін — фахівець з технічної підтримки в центральному офісі компанії «Епіцентр К». Мешкає в Київській області. Має прекрасну люблячу сім’ю, яку вивіз у відносно безпечне місце — буквально за кілька кілометрів від рідного містечка. І одразу ж взявся за свій фронт робіт — допомогу українському війську. «Допомагаю всім, чим можу, з перших днів війни. Але майже всі, кого я знаю і поважаю, роблять так само. Тому в моїх вчинках немає нічого дивовижного. Інакше не зміг би: як потім дитині в очі дивитись?».Віталій почав із розвезення їжі військовим та закуповування ліків в аптеках цивільним пліч-о-пліч із рідними. Також діставав OSB, плівку для вікон, різноманітні будматеріали. Згодом захисники почали питати про тепловізори, приціли, дрони, рації, іншу амуніцію, і Віталій вирішив відкрити збір коштів на ці потреби. Зв’язувався з американськими і польськими фондами, які погоджувалися надсилати допомогу. А люди в Україні заохочували хлопця до волонтерства безмірною довірою та готовністю виконати будь-який запит.
Найпершим успіхом у своїй діяльності захисник вважає тепловізор, який вдалося роздобути в перший же тиждень війни (а це було справжнім дефіцитом). Кошти на перший тепловізор з Польщі Віталій назбирав буквально за добу, а це близько 4 тис. євро.
«В підсумку, сформувалась команда з волонтерів: ми збираємо донейти від людей, я приймаю на місці «замовлені» військовими речі, роблю звіти. Інша людина має змогу доставляти все, що треба, на автотранспорті — в будь-яку точку країни. Ще одна дівчина координує роботу з зарубіжними фондами, бо я вже не встигаю займатися цим сам. Ми всі не є членами волонтерських організацій, всіх стихійно об’єднала біда в країні», — ділиться Віталій. — Але в якийсь момент я зрозумів, що лише волонтерити для мене недостатньо. Я вирішив вступити до лав ЗСУ. Тепер я служу своїй країні у війську».
Віталій напрацював багато зв’язків з міжнародними організаціями, тож часом приймає і самостійно розвозить по точках у Київській області гуманітарну допомогу для населення, дитячі товари, ліки. Його не спинила навіть пневмонія — хлопець переніс хворобу на ногах, адже в такий час відлежатися можна було максимум пів дня: «Моя дружина — військовозобов’язана, за кілька місяців вийде з декрету та приєднається до лав захисниць України, якщо буде ще така потреба. А поки ж вона годинами допомагає сортувати гуманітарку перед розвезенням. А коли я хворів, приклала максимум зусиль, щоб якомога швидше поставити мене на ноги. Взагалі, два моїх основних мотиватори в житті — то дружина та донька».
Для підняття настрою Віталій любить поспівати. Почути прекрасний спів нашого воїна можна тут. Віталій твердо впевнений, що ми виграємо, бо нам є що захищати: свої домівки, своїх дітей. В нас є мотивація, серйозніша за пральну машинку: європейське майбутнє для наших нащадків. В нас є мета.
«До речі, ледь не забув, — додає Віталій, — перші шість бронежилетів я закупив знаєте де? В Епіцентрі. Броники класу 6, вони тримають кулеметну кулю, вітчизняного виробника. Один з них використовую сам, один купив колезі, решта пішла тим хлопцям, хто «замовляв» їх у мене. До слова, дякую спортцентру компанії Епіцентр — за можливість тренуватися, і що тепер броник 6 класу мені носити набагато легше:)
Згодом я знайшов ще одного виробника бронежилетів, і купував вже у нього. Купую не все, часом передають абсолютно безоплатно, як от 100 балаклав. Поки віз їх у військову частину, 10 штук роздав бійцям, які їхали на Схід. Кожен день є якась нова унікальна історія взаємопомічі».
Також Віталію вдалося допомогти з амуніцією ще трьом колегам з центрального офісу Епіцентру, які стали на захист України.
«Передавав якось хлопцям наколінники, — переповідає ще одну історію Віталій, — і кілька з них потрапили до батальйону АЗОВ. Бійці згодом зв’язалися зі мною, сказали, що кращих наколінників ніколи не бачили, попросили прислати ще. Віддав їм все, що мав в запасах, та замовив наступну партію».
«Зараз нас всіх єднає один напрямок зусиль, — наголошує Герой, — спільний ворог та праця над його подоланням. Тільки разом ми зможемо нанести йому вирішальний удар. Ті, хто думають, що не можуть нічим допомогти, помиляються. Долучитися можна кожному, починаючи від плетіння маскувальних сіток і закінчуючи пошиттям бронежилетів чи зварюванням дорожніх їжаків. Дуже багато людей відізвалися на збір коштів, чим теж нереально допомогли. Ми вже змогли закупити декілька тепловізорів для наших військових. Також вдалося роздобути рації, дрони, багато павербанків, телефони, зарядки. Дякую всім, хто намагається допомогти, ви неймовірні, і наша перемога дуже близько! Цінуйте своїх близьких та рідних, їхня підтримка допоможе звернути гори».
01.05.2022
Євген, Дніпро – Одеса
Євген – головний фахівець департаменту навчання і розвитку персоналу компанії «Епіцентр К». Простими словами: корпоративний тренер і консультант-психотерапевт. Але це було до 24.02. А після – Євген стрімко перекваліфікувався на справжнього супергероя. І ні, це не перебільшення.Євген родом із Дніпра, але більшу частину року проживає зі своєю коханою в Одесі. Війна застала в рідному Дніпрі, оскільки Євген проводив кількаденний тренінг для персоналу торгового центру «Епіцентр» в Кам’янському, але ночувати їздив додому.
«До 2-х часов ночи 24 февраля, помню, звонили близкие, и у всех было ощущение, что вот-вот начнется война. Я их успокаивал, говорил, что в XXI веке это невозможно, это просто страшилки. А в половину пятого утра меня разбудила звонком супруга и сообщила, что Одессу бомбят. Через минут 20 я и сам увидел в окно две ракеты, которые попали по взлётке в Днепре», – розповідає Євген.
Після кількох годин обдумування плану дій і телефонних дзвінків Євген попрямував до найближчого Епіцентру, і це рішення було дуже правильним. Адже персоналу не вистачало, і корпоративному тренеру довелося сісти за касу, пробивати товар зі знижками волонтерам та військовим, допомагати збирати по торговому центру необхідні тероборонівцям речі і обладнання.
Наступного дня Євген із самого ранку пішов записатися в тероборону м. Дніпро, але хлопцю відмовили, мовляв, черга охочих надто велика. Тож він знову пішов до Епіцентру допомагати на касі, а ввечері вирішив їхати поїздом до Одеси: «Я был один на весь вагон. Никто не пытался больше выехать в Южном направлении, ибо на Одессу ожидалась высадка десанта». Знаходячись вже в Одесі, біля близьких людей, Євген ще раз спробував записатися в ТрО, але відповідь була аналогічна: «Очередь желающих огромная, оставьте телефон, вам позвонят».
«Помня опыт АТО (был там для оказания психотерапевтической помощи военным в 2015-16 гг), я знал с какими проблемами сталкивается наша армия: не хватало касок, бронежилетов, других вещей. Плюс стечение обстоятельств: в Польше знакомыми моих коллег была собрана партия гумпомощи – 24 тонны, но доставить ее было некому. И вот я занялся организацией этого процесса: привлек транспортный отдел Эпицентра. Большая благодарность руководителю отдела Виктору Федоровичу Познихиренко, что согласился помочь фурой, хотя почти весь транспорт компании уже и так был задействован для помощи армии», – ділиться Євген.
Ці 24 тони гуманітарної допомоги (дитяче харчування, речі першої необхідності, харчі, медикаменти) були розподілені між містами Дніпро, Житомир, Київ і Одеса. Далі були нові і нові партії гумдопомоги, та Євген уже познайомив всіх учасників процесу, вервечка працювала, тож сам хлопець знову почав пробувати потрапити на передову.
Цього разу Євген застосував давні знайомства: зателефонував напряму до заступника начальника ГУНП в Дніпропетровській обл. і попросив допомогти хоч кудись прилаштуватися – бо сидіти в тилу, коли треба захищати Україну, було нестерпно. Після телефонної розмови в Євгена з’явився контакт такого самого заступника начальника ГУНП, але вже в Одеській області.
Наступного ранку Євген з двома побратимами уже були в кабінеті заступника. Хлопець жартує: «Всю жизнь недолюбливал полицию, ибо был ярым футбольным фанатом ФК «Днепр», а тут в одно мгновенье оказался сам на добровольной службе в полиции».
Саме тоді російські окупанти обстріляли торговий центр «Епіцентр» в Чернігові, який повністю згорів. Тому найперше, що зробив Євген в новому статусі правоохоронця – підготував лист від заступника начальника ГУНП в Одеській області, в якому просив одеський Епіцентр надати залишки стратегічно важливого товару нашим бійцям, адже був високий ризик, що все просто згорить при обстрілі ТЦ.
«Эпицентр сразу согласился помочь, – розповідає Євген, – нам предоставили разнообразного товара на несколько сотен тысяч гривен – главным образом экипировку, форму и обувь из отдела «Милитари». Благодаря компании были одеты спецбатальоны «Шторм» и ТОР. Также нам помогли с рациями, металлом на ежи, перчатками, растворителями, электродами, кругами отрезными».
Вже 3 березня Євгена направили до новоствореного Громадського формування з охорони громадського порядку «Кристал» при ГУНП в Одеській області, куди ввійшли ветерани АТО, колишні та нинішні співробітники правоохоронних органів і плюс-мінус підготовлені добровольці.
«Получили оружие, сами себя одели, и вместе с полицейскими приступили к исполнению спецзаданий: охране структурных объектов, ночным и дневным патрулированиям, выездам на предположительные места нахождения врага. 27 марта мы все вступили в ряды ВСУ, а именно в 126 бригаду, 245 батальон, 4 специальную роту. В данный момент я уже вхожу в спецбатальон 126 бригады, и он называется «Цунами». Шевроны вот только появились. У нас боевые выходы в южном направлении – в составе снайперских двоек. Но большая часть задач пока состоит в поимке расквартированных диверсантов, в том числе только въехавших в Украину и вооруженных (в основном это граждане РФ и Молдовы, но имеющие и российские паспорта). Эти зачистки ДРГ зазываются фильтрацией. Работаем!» – натхненно розповідає захисник.
Євгена взяли до спецбатальону завдяки його напористості і давнім знайомствам, до снайперської групи – завдяки хобі: стрільбі. І, звичайно, величезному бажанню боронити свою рідну землю. Ця історія – приклад того, як чоловік без військового досвіду зробив все можливе (і навіть на грані можливого!), щоб отримати змогу служити своїй країні по максимуму. Пишаємось Героєм, чекаємо з перемогою!
20.04.2022
Дмитро, м. Київ
«Росія сильно нас дістала ще з 2014-го, гнів наш не спинити…» В мирному житті Дмитро працює математиком-аналітиком в управлінні лояльності компанії «Епіцентр К». Він не міг повірити, що 23 лютого 2022-го стане останнім мирним робочим днем для столиці. Того дня готував звіти, прогнози, аналітику, сподівався продовжити заплановану роботу наступного дня. Проте кривавий диктатор з його рашистською варварською навалою вторглися у звичне життя Дмитра та більшості українців.
«Зранку, як зазвичай, збирались на роботу. Але дзвінок колег перекреслив усі плани. Вже й самі почули звуки вибухів, адже живемо на Виноградарі. З кожною годиною вони ставали голоснішими. Найбільше переживав за дітей, дружину. Розумів, що сидіти і чекати, коли все скінчиться, немає сенсу. Тому й вирішив евакуювати родину на захід країни. А сам залишився в Києві».
Просто так сидіти і чекати Дмитро не зміг. Вирішив вступити до тероборони та захищати рідне місто та свою Батьківщину, хоча цивільна спеціальність чоловіка ніяк не була пов’язана з військовою. Сьогодні пліч-о-пліч з Дмитром на варті стоять і ті, хто у мирному житті був викладачем, бізнесменом, директором фірми.
«Армія не означає, що всі мають бути з автоматом. Є й інші спеціальності, яких потребує наше військо. Я був назначений у підрозділ зв’язку та інформаційних систем. Зв'язок – це нерви армії. Без налагодженого зв’язку неможливе успішне керування військовими діями. Тому я й знайшов своє призначення саме в цьому підрозділі», — ділиться захисник.
Дмитро каже, що найжахливішим моментом в обороні Києва був день, коли стався ракетний обстріл Ретровілю: «Неймовірно радів, що родина вже була не в Києві, бо дуже переживав би за них».
Наш колега наголошує: «Зараз в Київ та область повертатися зарано. Йде розмінування територій, виявляються рештки російських окупантів та ДРГ. Та й ракетні обстріли не припиняються. Потрібно берегти своє життя і рідних. Щоб ворог не тішився, що нас стає менше».
Найбільше Дмитро чекає, коли зустрінеться з рідними. Чекає, коли повернеться до роботи і закінчить аналітику для налаштування програми лояльності клієнтів Епіцентру. І не лише чекає, а своєю щоденною боротьбою разом з побратимами наближає переможний мирний день: «Росія сильно нас дістала ще з 2014-го, гнів наш не спинити. Тому зараз маємо їх вигнати з нашої землі раз і назавжди. А далі повернемося до звичних справ: працювати, ростити дітей, тішитись їх успіхами, ходити на рок-концерти, просто жити…»
18.04.2022
Світлана Мартяшева, м. Київ
Світлана – старший адміністратор ТЦ «Епіцентр» на Полярній, 20-Д, і одна із перших мешканок Києва, в будинок якої щось «прилетіло». І це щось повністю зруйновано її квартиру. Сьогодні Світлана вже трохи відійшла від шоку, продовжує працювати на своєму улюбленому робочому місці, і розповідає нам про події, які змінили її життя.
«В день, коли розпочалася війна, ми із сім'єю виїхали із Києва в Білогородку, до батьків. Але 12 березня неподалік від нашого помешкання почали прилітати гради. Все палало, ми дуже злякалися й вирішили поїхати назад до Києва. Тим паче, люди говорили, що в столиці тихо і спокійно. Так і було! Ми лягли спати в рідних стінах, з відчуттям безпеки, в улюбленому Києві. Лягаючи спати того дня, мали на думці одне: нарешті виспимось. Бо всі ці дні, проведені в селі, ми чули лише вибухи та обстріли.
Але о п’ятій рану 14 березня ми підірвалися від вибуху! У квартирі знаходились свекруха, син, чоловік та я. Чоловік крикнув: «Усім на підлогу!». Коли я опустила ногу, відчула скло, а розплющивши очі, побачила стіну пилу. Падали полиці, летіла штукатурка. Ми почали перегукуватись і шукати одне одного по квартирі. У свекрухи диван розірвало на дві частини! Знайшли її з переламаними пальцями, вона сиділа і дивилася в небо, бо балкон та вікно вибило. На щастя, всі з нашої родини були живі! Це було справжнє чудо…
Потім ми почули, як сусіди кличуть на допомогу. Дістатися до них через коридор було неможливо, бо горіли щитки, вода текла по стінах, сходи завалились… Чоловік вирішив, що ми перетягнемо до себе сусідку із сином через балкон. Так і зробили, а потім перелізли всі на балкон сусідів з другого під’їзду, та спустилися через нього на вулицю. Це було небезпечно, бо ми жили на третьому поверсі. Але страх пожежі чи обвалу не дозволяв чекати. Вийшовши на вулицю ми помітили, що наша квартира почала горіти…
Ми втекли, в чому спали. Всі речі, документи, гроші, телефони залишилися у квартирі. Тільки смартфон сина був із ним. Ми обійнялися, подякували Богу, що залишилися живі, і попросили Небо, щоб це був останній удар по Києву, який ми взяли на себе за всіх. Всі ті емоції словами передати абсолютно неможливо! Ми подивилися на наші палаючі вікна і пішли в нікуди, не розуміючи, що робити далі...
На сьогоднішній день вся наша родина тимчасово проживає у брата, з Києва ми не виїхали. А я вийшла на роботу до свого улюбленого Епіцентру на Полярній 20-Д. Треба працювати заради економічної стабільності нашої Батьківщини, і це мій маленький фронт.
Виявилося, що ми з колегами – справжня родина! Я знала це завжди, але коли сталася біда, відчула ще більше. Дякую колегам з Епіцентру за величезну підтримку, для мене це безцінно та дуже важливо».
16.04.2022
Йолана Лебедєва, м. Ужгород
«Для того, аби зробити добру справу, не потрібно мати мільйони».Йолана Лебедєва — менеджер з персоналу Епіцентру в Ужгороді. Вже через три дні від початку війни Йолана з родиною організували волонтерську діяльність, яка набула вражаючих масштабів.
Почалося все на відкритій терасі кафе Йоланиного брата: там родина влаштувала справжній «бандера-смузі-центр». З допомогою звичайних публікацій у фейсбуці до волонтерства вдалося долучити понад 300 людей. Хтось приносив пляшки, хтось — ганчірки, ще хтось — ящики для тари, а також ліки, пінопласт, і основне – бензин та мастило. Два тижні працювали без вихідних пліч-о-пліч: ужгородці та внутрішньо переміщені особи: рвали ганчір’я на гніт, сортували пляшки, розливали горюче у транспортабельного розміру ємності тощо. Загалом до столиці та на Схід України було відправлено кілька вагонів та мікроавтобусів «напівфабикатів» для коктейлів Молотова, а саме: понад 75 тис. пляшок та понад 10 тонн палива.
Коли виробництво «бандера-смузі» стало проблематичним через дефіцит бензину в Ужгороді, Йолана з друзями-волонтерами швиденько перекваліфікувалися: взяли в оренду приміщення шкільної їдальні, закупили 20 голів свиней і почали виробляти тушонку для ЗСУ та ТрО. Поступово виробництво розширилося: додалася тушонка з курятини, копчене сало, смалець, паштет. Все це продукти довготривалого зберігання, оскільки їх відправляли по всій Україні. Щось із сировини закуповлювали, щось приносили місцеві.
Зараз Йолана та її громада збирають і відправляють бусами гуманітарну допомогу для жителів деокупованої Бучі. Перший бусик вже поїхав — він повіз картоплю, молоко, крупи, олію, ковбаси, тушонку, і свічки — близько 5 тис. одиниць. Адже на Київщині все ще не повністю відновлені електромережі. Про свічки Йолана говорить з усмішкою: «Волонтери вигадали лайфхак, як збирати свічки: просто приходили в церкву і казали «давайте, бо нам треба». Сірники ж та деякі інші товари першої необхідності закупили в Епіцентру з великою знижкою.
«Ми вже познайомилися з колосальною кількістю волонтерів, знаємо, ким і куди можна доставити, довіряємо одне одному. Фінансово і фізично до нашого волонтерства доєдналося дуже багато колег з Епіцентру, за що їм величезне спасибі. Особлива подяка начальнику магазину Intersport в м. Ужгород Світлані Митничук і начальнику відділу «Декор» Марині Скубенич. Ми, Ужгород – ми команда. Дякую за роботу кожному, хто долучився!» — каже Йолана.
Добрі діла робити не важко, якщо разом та в єдності. І приклад Йолани та мешканців Ужгорода тому неймовірне підтвердження. Це любов.
Сюжет про Йолану і ужгородських волонтерів у ЗМІ.
11.04.2022
Павло Андрусенко, м. Бровари
Павло Андрусенко нині в ролі справжнього супергероя, але ще зовсім недавно працював комірником відділу прийому товару в ТЦ «Епіцентр» у Броварах. Павло ветеран АТО, але навіть він не одразу повірив, що на світанку 24 лютого 2022 почалося повномасштабне вторгнення.«В нас саме був плановий перерахунок в торговому центрі. І десь без десяти п’ять ранку ми вийшли з колегою на перекур. Тут на обрії щось блимнуло. Колега спитав, що це було, а я кажу, мовляв, ліхтар на парковці засвітився. Але за кілька секунд ми почули звук вибуху. Проте я все одно не повірив, що війна. Після наступних спалахів почав рахувати: спалах — менше 20-ти секунд — вибух — запах пороху. Все, тепер точно, війна».
Згідно із правилами, Павлу протягом доби потрібно було з’явитися в військову частину, оскільки він був зарахований до першого резерву. Але добиратися до Новоград-Волинського або Дніпра не мало змісту: всі бригади вже були на виїзді. Тож Павло отримав наказ записатися в територіальну оборону по місцю знаходження.
Павло — справжній патріот своєї Батьківщини. Останні 8 років його життя тісно пов’язане з обороною України. А ще, чому ми дуже раді, з Епіцентром. «Все почалося з Майдану, спершу брав активну участь там. В ті часи був вантажником, а потім комплектувальником в розподільчому центрі «Епіцентр» на Віскозній (Київ). 30 серпня 2014 року відкрився торговий центр «Епіцентр» в Броварах, і я перевівся туди. Але вже в лютому 2015-го мене призвали на службу, і я потрапив в зону АТО».
Павло захищав Східні фронти України 14 місяців, повернувшись після цього на свою роботу в броварський Епіцентр. Але в 2018 році хлопець знову підписав контракт із ЗСУ на 6 місяців і відправився на Світлодарську дугу в складі 30 окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького.
Про бої в зоні АТО Павло багато не розповідає: «Війна є війна». Так само лаконічно відповідає і про оборону Броварів, і розбиття ворожих колон в с. Скибин Броварського району.
3 квітня 2022 року Павло брав участь у зачистці с. Димерка: «Знайшов трьох закатованих мирних жителів. Страшне було там… Знайшов паспорт громадянина російської федерації, сірійця. Танк знайшли, з мішком горіхів розсипаних, навіть таке окупанти намагалися вкрасти… Мародерствували, всередині танка м’ясорубки, інша техніка. Багато чого заміновано. Це жах, що вам ще сказати. Але все врешті-решт буде добре, вірю».
До речі, хлопець ділиться своїми історіями без цензури в TikTok, тож про службу захисника можна дізнатися і там.
«Хочу подякувати директору Епіцентру в Броварах Олександру Станіславовичу Солодкому, а також засновникам компанії. Все, що я просив, все надали» — додає на завершення Павло. А ще жартує: «Згадайте в подяці і начальника складу Бендеру Анатолія Йосиповича, оскільки він мене багато чому навчив. Ну і прізвище в нього пасує до нашої теми».
А ми в свою чергу хочемо висловити безмежну вдячність Павлу Андрусенку — за наш спокій, за місто Бровари, в яке окупанти не змогли прорватись, за віддану службу українцям. Слава нашим Героям!
07.04.2022
Галина, м. Миколаїв
«Я буду працювати і допомагати людям!»24 лютого близько 4 ранку жителі Миколаєва почули перші вибухи та усвідомили: почалася війна. Відтоді щодня чути вибухи, деякі мікрорайони міста без електроенергії та водопостачання, жителі сплять по декілька годин, і вже прощаються із загиблими…
«Щоранку ми дякуємо Богу за те, що вижили в цю ніч, – розповідає Галина, завідуюча аптеки ТЦ «Епіцентр» в м. Миколаїв. – Із початком війни була паніка і тривога, адже вороги розбомбили аеродром. А зараз ми згуртувалися, і кожен намагається робити все, щоб настала Перемога!»
Галина розповіла, що з колегами на роботу проходять через декілька блокпостів, і ввечері також. «Ми не маємо права закрити аптеку, – підкреслює Галина. – Спочатку навіть мала намір йти у військкомат, щоб записатися для служби в армії, але місцеві жителі просять, щоб я допомагала їм з ліками та волонтерською допомогою, і дали мені псевдонім «Наш Червоний хрест». Ви не уявляєте – люди просять про деякі ліки, бо без них вони помруть… А у нас таких ліків катастрофічно не вистачає. Працюємо лише з одним постачальником із Дніпра, лише в нього є можливість нам привозити медикаменти. Бо до нас йдуть пішки здалеку. Тож я буду працювати і допомагати людям, що б там не було».
За словами завідуючої аптеки, колектив за цей страшний місяць дуже здружився і став мов одна родина. Допомагають один одному, хто чим може і розуміють навіть з погляду. Напрочуд теплими та дружніми стали відносини із фармацевтом Тамарою.
«Кожен наш працівник – це справжній професіонал, – розповідає Галина. – Коли до нас приходять клієнти, то ми для них і фармацевти, і психологи, і порадники. Наша Тамара усіх заспокоїть, допоможе та підкаже. Вона дуже добра і чуйна людина. Адже наші клієнти в основному – місцеві жителі, волонтери та військові, які за свої кошти купують необхідні медикаменти».
На запитання, чи вистачає харчів, Галина відповіла: «Поки що проблем із продуктами харчування немає, деколи не вистачає хліба. Але їсти не хочеться! Сплю тривожним сном по 2-3 години, буваю задрімаю сидячи. Деколи руки опускаються від тривоги і нашої загальнонаціональної біди. Днями російські окупанти розбомбили сусідню багатоповерхівку, у нас стіни здригалися. За секунду з документами була в бомбосховищі. І досі рятувальники витягують з-під завалів людей, чути стогін і плач... Як зараз не просто! На жаль, ми звикаємо до болю… Але головне, щоб люди були живі і щоб швидше настав мир! Після розгрому ворога, звісно».
Компанія «Епіцентр К» пишається такими працівниками, які і на передовій, і в тилу роблять усе, щоб пришвидшити нашу перемогу.
02.04.2022
Руслан, Київська область
«Київ не здамо! Знайте – ми переможемо!»Саме такими словами розпочалась наша телефонна розмова із українським Захисником, директором одного з ТЦ «Епіцентр» Русланом (з метою безпеки не надаємо точні дані).
«24 лютого дуже важко було усвідомити, що на рідну українську землю прийшла справжня війна, — розповідає Руслан. — Але часу на роздуми не було, почали з колегами з нашого Епіцентру займатися волонтерською допомогою для потреб ЗСУ, тероборони».
6 березня Руслан був мобілізований у ЗСУ і відразу ж побачив справжнє обличчя війни: казарму, де він проходив військову підготовку, розбомбив ворог. 9 загиблих та 60 поранених.
«Це було дуже важко, — згадує Руслан. — Ми врятувались лише тому, що були в бомбосховищі. Тож прошу, не нехтуйте сиренами. А ще будьте оптимістами, знайте — ми ПЕРЕМОЖЕМО! Ми захищаємо свою рідну землю, свою Україну! Саме Епіцентр мене навчив бути впевненим в своїх силах, йти до мети і вірити в нашу Перемогу. І прошу, довіряйте Збройним Cилам України. Навіть коли чуєте про відступ. Це тактичне відведення військ. Так потрібно! Не панікуйте! Знайте, Україна буде вільною та незалежною державою!»
Зараз Руслан із побратимами захищає наш золотоверхий Київ і переконаний, що військові, та і самі кияни, нізащо не здадуть столицю ворогу.
«Друзі, українці! У нас бойовий настрій і справжній козацький дух! Ми сповнені вірою у нашу перемогу! І, повірте, ні в кого немає страху. Наші діти мають спати у мирній державі, і ми не зупинимось перед ворогом», — підкреслює Захисник.
А Руслан має кого захищати: кохану дружину, восьмирічну донечку і домашнього улюбленця — котика Томаса, який часто сидить на кріслі свого господаря. А ще – нашу родину мережі «Епіцентр» та свою Україну, яку любить усім серцем, і яка дає сили у боротьбі з ненависним ворогом.
На завершення розмови Руслан передав вітання своїй дружині та всім українським жінкам: «Найкращі в світі – наші жінки та дівчата! Ми за вас, за наші родини і за наших дітей — окупантів на шматки порвемо!»
І справді, з такими Захисниками, з такою вірою у перемогу ми ПЕРЕМОЖЕМО і візьмемось з подвійними силами за відбудову Києва, Маріуполя, Харкова, Миколаєва, Гостомеля, Ірпеня, Бучі, Чернігова та усіх міст і сіл нашої неймовірної країни.
28.03.2022
Вікторія, м. Запоріжжя (нині – м. Шведт, Німеччина)
Знайомтеся: Вікторія Д. із Запоріжжя, економічний кібернетик за освітою, менеджер з маркетингу в запорізькому ТЦ «Епіцентр» за посадою та волонтерка за покликом великого і небайдужого серця.25-річна дівчина зробила й продовжує робити на благо України дуже багато. Зокрема, Вікторія допомагає в організації доставки гуманітарної допомоги з Німеччини через польсько-український кордон та курує подальшу доставку вантажу зі Львова до Запоріжжя.
Два тижні кропіткої роботи, і, як результат, – 2 вантажівки загальною вагою 27 т і вартістю більше 1,7 млн євро прибули у рідне місто Вікторії. Серед вантажу: дороговартісне обладнання, медикаменти, дитяче харчування, підгузки, чоловіча та жіноча гігієна, харчі та багато іншого. Зараз усе це з обласного центру розвозять волонтери по Мелітополю, Василівці, по селах, на передову, а також роздають містянам.
«Зараз я перебуваю в Німеччині, у м. Шведт. Щодня безліч небайдужих німців та поляків приносять гуманітарну допомогу для українців. Ми їі дбайливо пакуємо, а я ще й займаюся документацією. Нещодавно в Україну виїхала чергова вантажівка. Серед крутих бонусів: нова карета швидкої допомоги, що зовсім скоро буде в Запоріжжі. Повністю обладнана і готова рятувати життя», – ділиться дівчина.
Пишаємося, що в команді Епіцентру є такі люди, які наполегливою працею і щоденними зусиллями допомагають наближати перемогу України з тилу.
04.04.2022
Дмитро Чорнобай, керуючий магазином «Галереї Деко» в ТРЦ Retroville
«Тисячі українських родин починають життя спочатку…»Дмитро з 2012 року працює в мережі «Епіцентр». Спочатку в столичному ТЦ на Кільцевій. А згодом, коли відкривались Галереї Деко в ТРЦ Retroville, Дмитру запропонували очолити цей новий проєкт. Магазин організовували з нуля, доводилось освоювати та відповідати за нові процеси. Будували, оздоблювали, наповнювали полиці красивими товарами для дому та затишку, а влітку 2020 року вже почали працювати. Дарували людям гарний настрій від покупок та свою посмішку. Вже й перебудову планували…
«Але наше життя, як і життя всіх українців, змінило 24 лютого. О 5 годині ми прокинулись від звуків вибухів. Робочі чати «тріщали». Телефонували керівники, запитували про колег: яка ситуація, кому яка потрібна допомога? Коли ввімкнули новини – не повірили, що війна. Треба було приймати швидке рішення, щоб убезпечити рідних».
Справжнім викликом та випробуванням на міцність став для Дмитра та його колег ракетний обстріл ТРЦ Retroville. Ввечері, 20 березня, російські ракети цілеспрямовано вдарили по торгово-розважальному центру (крайнє фото справа).
«То був суцільний жах, — згадує Дмитро. — Retroville зазнав значних ушкоджень. Та найсумніше – там загинули люди. В перші години після обстрілу вже був на зв’язку з керівниками. Вони хвилювались за людей. Далі приймали рішення про вивіз вцілілого товару. Територія, де розташовані галереї Деко, порівняно з іншими нашими магазинами E.PIC та Intersport, постраждала найменше. Дякуючи Тарасу Григоровичу Панасюку, колегам Андрію Савіцькому та Дмитру Рєзніченку ми змогли перемістити значну частину товару в Епіцентр у Тернополі. Практично під обстрілами, ризикуючи життям, співробітники компанії робили цю роботу».
Але біда одна не ходить. Раптово погіршився стан дружини Дмитра. Викликав швидку, забрали в лікарню, прооперували. Коли вже виписували, виїхати не було можливості.
«Я дуже радий, що працюю в компанії, яка в непростий момент підтримала нас. В якийсь день нам зателефонували з офісу і повідомили, що є можливість виїхати жінкам та дітям. Дружина була категорична: без тебе нікуди не поїду. Але сталося так, що в останній момент хтось з колег відмовився їхати, і мені запропонували місце. Добиралися на захід України півтори доби. По дорозі заїжджали в вінницький Епіцентр. Нас так гостинно прийняли! По-справжньому відчули тепло родини Епіцентру. Вже коли дістались Львова, то полегшено видихнули. Директор львівського Епіцентру Лілія Курило, начальник відділу «Деко» Тетяна Ковальова запропонували залишитися в них на роботі. Звичайно, прийняв пропозицію із задоволенням. Саме тут знайшов свій новий колектив колег, друзів, однодумців».
Разом з Дмитром у львівському торговому центрі працюють працівники компанії з Харкова, Сум, інших областей. Допомагають людям облаштовуватись у новому житлі. Кажуть, що зараз найбільшим попитом користується текстиль та посуд: ковдри, подушки, тарілки, чашки. Адже тисячі українських родин починають життя спочатку.
«Зараз ми усі свої зусилля направляємо на те, щоб люди могли відчути себе на новому місці комфортно і затишно. А в «Галереях Деко» для цього є все. Ми самі такі ж. Приїхали без елементарних речей і теж тут обживаємось. Але всі хочуть додому. Віримо, що ця проклята війна закінчиться нашою перемогою. Ми дуже чекаємо і робимо все від нас залежне на своєму економічному фронті, щоб цей день настав».
26.04.2022
Ігнат Пікуль, Маріуполь – Буча
«У підвалі в Бучі думав як витягнути рідних з підвалу в Маріуполі». Ігнат Пікуль вже зараз жартує, що отримав в житті подвійний «карт-бланш». Родом з Маріуполя, молодий чоловік в липні минулого року переїхав на підвищення в мальовниче містечко Бучу на Київщині. В Епіцентрі в Маріуполі працював зав. секцією посуду. Керівник напрямку «Деко» Анна Бондарєва запропонувала на вибір посаду начальника відділу «Деко» в Епіцентрі в Бучі чи в ТРЦ «Ретровіль». Гнат обрав Бучу – молоде зелене місто, новий торговий центр.
«Я дуже люблю свою роботу, свій колектив в Маріуполі, новий колектив в Бучі. В мене гарні керівники в центральному офісі. Все складалось якнайкраще. Якби не клята війна, яка вкрала наше щасливе мирне життя», — розповідає Гнат.
З особливою теплотою чоловік згадує рідний Маріуполь. Там народився, там проживали батьки, дружина з сином, залишились друзі, колеги: «Востаннє в Маріуполі був на Різдво… В нас були цілі історичні мікрорайони грецької общини, нові сучасні споруди: спорткомплекси, льодова арена, красиві пішохідні доріжки. А чого вартий морський порт та вид на море! В останні роки в Маріуполь надходили великі інвестиції».
Зранку 24 лютого Гната розбудив месенджер. Надходили десятки повідомлень. Зателефонував колега, сказав – війна. На вулиці вже була паніка: люди кудись бігли з рюкзаками.
«Прийшло повідомлення з роботи, що виходять лише ті працівники, які живуть ближче до торгового центру. Нас вийшло п’ятеро з відділу. Покупців було дуже багато, купували стратегічний товар: свічки, рушники, павербанки, ліхтарики, побутову хімію. Ми не встигали підносити товар до лінії кас. За пів години розібрали всі свічки: і дешеві, і дорогі. Біля банкоматів утворилась велика черга. О 14 годині прозвучало оголошення, що торговий центр зачиняється через годину. Це був останній робочий день».
Ігнат повернувся додому, зібрав найнеобхідніші речі, і під гул ворожої авіації побіг до товариша в ЖК Millennium State. Вже вдвох було спокійніше. Проте, коли повз вікно пролетіла ракета, на якій чоловік встиг роздивитися навіть номер, стало по-справжньому моторошно. Весь будинок спустився у підвал, де люди провели 2 тижні.
«Це були страшні дні: майже не спали, намагались разом варити їжу, ходили поверхами і годували стареньких людей, які взагалі нікуди не могли спуститись. Зберігати розум холодним допомагала самоорганізація та інстинкт самозбереження, а також постійні переживання про родину, яка певний час не могла вибратися з Маріуполя під страшними бомбардуваннями. В голові було лише одне – як врятувати дружину, сина, маму. На щастя, добрі люди допомогли дружині з сином евакуюватись за межі міста. Але з мамою зв’язку до цих пір немає…»
Дні в укритті та руїни ТЦ "Епіцентр" в Бучі. Навіть у підвалі під обстрілами люди намагалися зберігати оптимізм.Коли оголосили про перший коридор для жінок з дітьми та автомобілів, чоловіки вирішили виходити з міста пішки, бо сидіти в підвалі сил вже не було.
«Вирішили йти на Ірпінь. Як тільки повернули на сусідню вулицю, біля ЖК «Жираф» побачили два мертвих тіла. Зрозуміли, що з нами буде те ж саме. Тому змушені були повернутись. Наступного дня була ще одна спроба виходу, але та вулиця вже була всіяна людськими тілами. Та ми йшли. Російські солдати дивились на нас, як на лайно. Було відчуття, що це часи Голокосту, тільки вже для українців. Ти просто йдеш і не знаєш, що буде наступної миті. Вистрілить чи ні. Вже коли наблизились ближче до наших позицій, за спиною пролунала автоматна черга в повітря».
Чоловіків зустріли бійці ЗСУ та Червоний Хрест, довезли до Києва, а далі релігійні організації допомогли доїхати до Львова.
«Зараз все добре. Дитина та дружина за кордоном. Мої колеги з відділу у безпеці, планують влаштуватись на роботу у київських ТЦ. Я в «Новій Лінії» у Львові. Працюю на розвиток компанії, на підтримку економіки країни, на Перемогу. Допомагаю покупцям обирати такі красиві і бажані товари для дому та затишку, бо він так потрібен зараз кожному. Війна навчила цінувати життя, кожну його секунду, цінувати спілкування з рідними, якого так зараз не вистачає…».
Зліва направо: Ігнат із колегами з "Деко" до 24.02.2022. Ігнат із сім'єю. Ігнат зараз в Новій Лінії
13.04.2022
Дмитро, позивний: "Епіцентр", м. Київ
Дмитро – фахівець відділу експертного продажу в столичному торговому центрі «Епіцентр». Війна застала його зненацька, буквально лежачого під крапельницею: Дмитро лікував грижу. І хоч лікарі наполягали на мінімум 10-денному постільному режимі, вже 26 лютого 2022 року, Дмитро зібрав необхідні ін’єкції для уколів (які відтепер робив собі самостійно) і вирушив до Святошинського військкомату (де частину своїх лікарських препаратів одразу віддав начмеду). Не міг більше лежати і нічого не робити.
Загалом, окрім вищезгаданої болячки, Дмитро був у хорошій фізичній формі, тож пройшов кілька строгих відборів і потрапив на передову (в Київській області), до 131 батальйону ТрО.
Вже 1 березня волонтери та захисники збиралися до Епіцентру в місті Києві — закупити все необхідне для своїх. Дмитро почув про це, і повідомив командиру роти: зовсім недавно працював там і сам, зможе допомогти, бо знає що і де лежить.
Дмитро згадує (тут і надалі мовою оригіналу): «Помню, как бегал по Деко, искал и набирал металлические чашки». А ще допомога Дмитра знадобилась на касі. Касирів катастрофічно не вистачало, тож комерційна директорка торгового центру відкрила для Дмитра окрему касу і дозволила йому самому 1,5 години пробивати товари для своєї роти.
Завдяки компанії «Епіцентр К», яка виділила кошти на допомогу ЗСУ та ТрО, захисники отримали все безоплатно. Таких виїздів до Епіцентру хлопці зробили шість, і щоразу отримували допомогу.
На жаль, ресурси торгових центрів не безмежні, плюс там не можна придбати такі необхідні захисникам бронежилети чи турнікети. Дмитро чесно ділиться з нами: «Денег люди жертвуют нам достаточно, деньги есть, но где купить необходимое? Только с помощью волонтеров за границей. В Украине больше нет. К стати, мой сын тоже волонтер».
Захисник з особливою гордістю розповідає, що його позивний — «Епіцентр». Адже у батальйоні Дмитра поважають так само, як і мережу національних торгових центрів, яка щодня робить і свій вагомий вклад в нашу спільну перемогу — перемогу України.
Під час телефонної розмови з Героєм чутно звуки обстрілів. «Слышите? Но сегодня все равно сравнительно спокойно», — рівним голосом говорить Дмитро. — «А вообще, у нас тут горячо».
Розмова триває ще довго, історій з передової в захисника багато. Але поки у нас війна, з міркувань безпеки ми їх поки притримаємо. Але після перемоги неодмінно дорозкажемо.
«Все буде Україна!» — пише Дмитро в соцмережах для нас, колег та друзів, українців, які моляться за життя та здоров’я Воїнів щодня, щохвилини...
27.03.2022
Еріка, м. Умань
Про відважну і невтомну Еріку нам розповіла її керівниця Марина. Еріка працює продавцем у Галереях Деко торгового центру «Епіцентр в м. Умань. Її життя, як і життя всіх українців, поділилось на «до» та «після» 24 лютого 2022 рано-вранці.З перших днів війни Еріка почала займатися волонтерством. Спочатку допомагала переселенцям з ближніх сіл, які найбільше постраждали від вибухів: селила людей (у спеціально облаштованій місцевій школі), організувала збір гуманітарної допомоги від односельчан. Простими словами: збирала по сусідах все необхідне людям: ковдри, подушки, матраци, одяг тощо.
Вже 25 числа, на другий день, їдучи на роботу в Епіцентр м. Умань, Еріка везла з собою їжу для хлопців на блок-постах. Щодня наша супергеройка встигає допомогти і волонтерам, і теробороні, і військовим, які приходять до нас в торговий центр за товарами першої необхідності, та ще й жодного разу не спізнилася на роботу! А потім, після роботи, вона плете з односельчанами маскувальні сітки.
В Еріки навіть була запланована і оплачена відпустка, але дівчина відмовилась відпочивати і продовжила щодня ходити на роботу. З її слів: «Було дуже важко, всім: і працівникам, і покупцям. Нас було мало, ми не встигали обслуговувати наших покупців, при цьому постійно треба було ховатись у бомбосховище…»
З кожним днем Еріка набирала темп. Дівчина підключила уманські секондхенди, знайомих, рідних, колег: тепер всі гуртом збирали одяг для дітей. Адже в місто постійно приїжджало дуже багато сімей з Харкова та Київщини, і люди банально не мали у що перевдягнути діток. Еріка збирала речі, потім сортувала їх за віком дитини, і передавала людям, які їх потребували.
При цьому, вечірнє плетіння сіток продовжувалось, а ще – варились вареники, пеклись пиріжки, квасилась капуста, готувались обіди, збирались продукти і одяг (вже і для дорослих). Еріка надихнула на волонтерство буквально кожну хату в своєму селі!
А коли місцева система допомоги переселенцям вже була налагоджена і «на конвеєрі», Еріка знайшла собі новий виклик: організовувати доставку їжі та речей постраждалим прямо до Ірпеня та Києва! Односельчани допомогли заготовити продуктів та наготувати їжі, завантажити повну газель з причепом, і мама Еріка це все повезла тим, хто потребував підтримки… А через два дні гуманітарний рейс повторився!
На сьогоднішній день Еріка та її «команда» не зупиняються: і працюють, і допомагають там, де це потрібно. І хоч деякі близькі, які виїхали за кордон, постійно кличуть дівчину до себе, Еріка й чути не хоче: «Я буду в своїй країні і на своєму місці, бо я вірю в перемогу, вірю в ЗСУ. А якщо ми всі поїдемо, хто буде годувати наших хлопців?»
До речі, щоб потрапити на роботу в Епіцентр, Еріці щоразу потрібно їхати повз низку блок-постів – іншої дороги просто немає. Але це її не лякає, бо Еріка мчить нагодувати чергових на блок-постах, а потім працювати на роботі задля підтримки економіки країни. Щоб ввечері повернутися додому і знову плести сітки, роздавати завдання сусідам по ліпці вареників і, найголовніше, усміхатися.
25.03.2022
Світла пам'ять нашим колегам, загиблим українцям та Героям...
Категорії товарів, які шукають користувачі: iPhone 16, iPhone 16 Plus, iPhone 16 Pro, iPhone 16 Pro Max, Apple Watch Ultra 2, Apple Watch Series 10, Apple Air Pods 4, Товари для виживання, телевізори, ноутбуки, пральний порошок, шафи-купе, смартфони, коляски, електросамокати, мікрохвильові печі, конструктори LEGO, настільні плити, м'ясорубки, електрочайники, вентилятори, електричні печі, картини по номерах, ляльки, кухонні машини, кавомашини, Прапор України, ваги кухонні.
Ви дивилися