Неймовірні люди Епіцентру, які наближають перемогу. Частина 2
Зміст:
Неймовірні люди Епіцентру, які наближають перемогу. Частина 1.
Валентин Мельник, Київська область
«Справна техніка – це збережене життя моїх побратимів».
Наші Герої – гордість компанії. Гордість України. Це вони бережуть наші мирні будні і спокійні ночі. Вони женуть ворога з багатостраждальної української землі.
Знайомтесь – Валентин Мельник, або, як називають побратими, Вольтрон. У мирному житті – механік в управлінні будівельної техніки Епіцентру. Дуже подобалась нашому колезі його робота – ремонтувати велику техніку. Хоч заняття не з простих, відповідальне, потребує технічних знань, терпіння, а часом фізичної сили. Але 24 лютого 2022 року Валентина, його сім’ю і всіх українців прийшла поневолювати росія.
«З перших днів пішов у тероборону у своєму селі Калинівка, що під Києвом. Тоді всі ставали на захист країни, – розповідає Вальтрон. – Сім’ю задля спокою відправив за кордон. А через кілька днів зателефонував колега і запитав, чи не хочу йти служити: потрібні майстри по ремонту техніки. Звичайно погодився. І з березня 2022 року я в ЗСУ. Після первинної підготовки нас перекинули на мар’їнський напрямок. Роботи дуже багато, але розумію, яка вона важлива, бо справна техніка – це збережене життя моїх побратимів».
Запитуємо Валентина, чи доводилось йому ремонтувати трофейну техніку. «Ні, – відповідає, – але цікавий епізод з руснявим «Тигром» мали. Одного разу прийшли побратими з сусіднього підрозділу і попросили витягнути ворожого танка з багнюки. Кажуть: якщо витягнете – дамо на підрозділ дві швидких. І ми витягнули автомобілем, який був мобілізований з транспортного парку Епіцентру. Це була крута історія. Коли були під Кураховим, таку пошкоджену техніку доводилось ремонтувати. Сам не вірив, що з нею можна щось зробити. Але автівки, швидкі, військова техніка дуже потрібні. Наприклад, позашляховики доставляють і забирають бійців з позицій».
Валентин дякує за інструменти, які неодноразово передавали на передову з Епіцентру: «Це дуже важливо, коли є чим працювати. Але не вистачає металу. Якось притягнули вхідні ворота – з них різали шматки і латали автівки. Було різне».
З жахом і одночасно гумором згадує наш колега випадок, коли відвезли на позиції хлопцям 120-міліметрові міни, а запал забули: «В той момент наші позиції почав крити ворог. Розвернулись і під шквальним обстрілом, з молитвою «Отче наш», підвезли запал. Більше не забували».
Запитуємо про найкращий день на війні. Валентин одразу відповідає: «Той, коли оголошують про ротацію. Тоді збираємось цілий тиждень. Бо дуже важко і фізично і психологічно по 6-8 місяців бути на бойових позиціях. Воїни ж на кілька діб виїжджають на передову, повертаються, день відпочивають і знову на передній край. Людям потрібен перепочинок».
З Валентином ми поспілкувались, коли він приїхав у відпустку на два тижні до рідних: дружини, дітей, батьків. Каже: дні швидко летять, скоро потрібно повертатись. Вірить у перемогу – за те й стоять всі хлопці. Але зауважує, що росія ще має багато ресурсу, і на кожні наші 5 мін ворог запускає 30-40.
«А хто як не ми?» – вже класична фраза, яку на фінал нашої розмови каже Валентин. Ці слова ми чули не від одного нашого колеги-захисника, які мужньо, крок за кроком, женуть ворога і день за днем наближають перемогу України.
15.09.2023
Андрій Ващенко, м. Київ
«Найтяжче для мене – бачити сльози сина та дружини, коли коротка відпустка закінчується, і час знову повертатися на війну».
З Андрієм вдалося познайомитися до неймовірного випадково: він прийшов на презентацію книжки свого побратима (поета Артема Попика), і попросив автора підписати збірку: «Для колективу Епіцентру». Ми скористалися цим збігом обставин і дізналися про нашого колегу трохи більше.
В 2015 році Андрій вже працював у Епіцентрі в м. Київ (Кільцева дорога, 1-Б), але був мобілізований до Національної гвардії України. Служити відправили не на схід, а до кордонів так званого Придністров’я – для допомоги прикордонникам. А коли Андрій повернувся до цивільного життя в 2016 році, продовжив працювати в Епіцентрі старшим охоронником Служби безпеки.
Захисник жартує: «Коли почалася повномасштабна, я якраз був у добовому «наряді» на Теремках. Тобто, на чергуванні на роботі».
Далі все по логічній схемі: швидко відвіз сім’ю у відносно безпечну місцевість, і одразу спробував записатися у військкомат (не взяли), потім ТрО (теж відмовили). Тому Андрій вступив до ДФТГ (добровольчого формування територіальної громади), і одразу став замісником командира взводу. Службу ніс там аж до середини літа.
12 липня Андрію таки вдалося записати до ТрО, а вже 13 липня хлопці поїхали на схід у складі 204-го батальйону 241-шої бригади. Зараз захисник служить у мінометній батареї, носить звання молодшого сержанта.
Васюківка, Бахмут (двічі), Часів Яр, Ізюм, Вовчанськ, Куп'янськ, Дворічна – Андрій встиг повоювати на всіх цих напрямках. «Бувало страшно, але хлопці несуть службу з натхненням, ідуть вперед, – ділиться наш герой. – Часто навіть не хочуть від’їжджати на ротацію: побоюються, що коли їх замінить інша бригада, то щось може піти не так. Цей страх безпідставний, але все ж існує серед бійців».
Андрій дуже позитивний та налаштований оптимістично. Каже, що бійці намагаються увесь час усміхатися, а ще – увесь час навчатися чомусь новому.
На запитання, чому Андрій вирішив підписати в автора книжку саме для колег, а не для себе, відповів: «І колеги, і керівництво мого Епіцентру – зокрема, директор Олександр Проценко і менеджер з персоналу Ірина Анісімова – дуже допомагають. Забезпечили мене всім необхідним: теплими речами, засобами обігріву, генератором, а також зібрали гроші на Starlink для мого підрозділу. Постійно надсилають смаколики. Та навіть колишні колеги допомагають! Ось придбали для мене камеру, йду забирати».
На Андрія дуже чекають кохана дружина Тамара і 11-річний син Денис. Вони давно повернулися додому – обрали залишитися в Україні і не виїздити за кордон.
Ми тримаємо за Андрія кулачки і безмежно дякуємо йому за захист, громадянську позицію, віру в найкраще. І, звичайно ж, мріємо, щоб довгоочікувана перемога України в цій жахливій війні настала якнайшвидше.
16.02.2023
Микола Блохін, м. Вінниця
«Найстрашніше на війні – підвести побратимів».
Він без вагань змінив творчу мирну професію дизайнера на бойового медика, і його головним інструментом в роботі став не комп’ютер, а медична сумка. Клята війна внесла свої корективи в життя молодого вінничанина, нашого колеги Миколи Блохіна. Він, як і ще понад 2,5 тисячі працівників компанії, пішов боронити країну в перші ж дні повномасштабного вторгнення. Без досвіду служби в армії чи навчання на військовій кафедрі, без вагань та сумнівів – як тільки побачив себе у рекомендованих списках, відразу явився у військкомат. І вже за кілька днів після проходження медкомісії отримав військово-облікову спеціальність бойового медика та був направлений на навчання, а згодом – у славнозвісну 14-ту Волинську бойову бригаду ім. князя Романа Великого.
«Чому саме медиком? Комусь же потрібно рятувати солдатів на полі бою, – розповідає Микола. – Нічого складного, як розповіли мені перед відправкою в зону бойових дій, в цьому немає. Просто правильно накласти пов’язку чи турнікет, спинити кровотечу, стабілізувати стан людини та відправити на евакуацію».
От так кількома словами описали хлопцеві його основні завдання. Спочатку і справді було нескладно. Важких поранених не було, коли дислокувались на Миколаївщині. Але в травні минулого року підрозділ Миколи перекинули на ізюмський напрямок в Харківську область. Там і довелось побачити та відчути всі жахи війни: десятки прильотів, втрати побратимів… Та й сам Микола майже попрощався з життям.
«Поставили завдання: зайти в село та зайняти відповідні приміщення для своєрідного медичного кабінету. В село зайшли з третього разу, знайшли ремонтну базу – і тут кілька прильотів. Врятувала ремонтна яма в гаражі, куди встигли заскочити. Але то були дрібниці порівняно з форсуванням Сіверського Дінця – коли довелось під шквальним вогнем противника і бойові завдання виконувати, і побратимів рятувати».
Під час форсування Микола і отримав важке поранення в руку. Колега-медик наклала турнікет, але евакуаційна машина не могла доїхати, щоб забрати поранених. Рахунок пішов на години. Врешті знайшовся водій, який під шквальним вогнем і ризикуючи життям, доїхав до військових позицій. Поранених вдалося евакуювати. На жаль, колеги-медики Ксенія та Світлана, які рятували Миколу та побратимів, наступного дня загинули...
«Знаєте, найстрашніше на війні – підвести побратимів, – ділиться Микола. – Коли мене поранило, я думав, що мав рятувати інших, а натомість вони рятують мене. Сьогодні мої хлопці боронять країну на донецькому напрямку. Дуже важко, але вони знають, за що стоять. Вони вмотивовані і переконані, що перемога обов’язково буде за нами. Ворог не розуміє, для чого він тут і що робить, а тому, крім як закидувати м’ясом, нічого не може протиставити нашим силам оборони».
За хоробрість, проявлену під час виконання бойових завдань, Микола Блохін отримав відзнаку командира 14-ої окремої механізованої бригади ім. князя Романа Великого. Зараз воїн проходить лікування та реабілітацію в одному з військових шпиталів. Мріє, як після перемоги повернеться в Епіцентр, і знову буде радувати своїх клієнтів красивим дизайном інтер’єру – щоб українські оселі ставали ще затишніші та радісніші.
08.02.2023
Олександр Малінніков, м. Київ
Чотирирічна донечка Олександра Маліннікова, нашого колеги зі столичного Епіцентру, любить розповідати усім в садочку: «Мій тато – захисник!». А коли тато приїхав з фронту на кілька днів, знайшла камуфляжну жилетку та одягнула зі словами: «Хочу бути як тато».
Олександр Малінніков, як і майже 2 тисячі наших колег, зараз боронить країну на одному з найскладніших напрямків – південному. Село за селом, кілометри української землі звільняє разом з побратимами у складі одного з батальйонів спецпризначення.
«Знаєте, я строкову службу не служив. З 2014 року слідкував за подіями в країні, переживав за друзів, які служили в АТО, воювали. Але життя так склалося, що не пішов тоді на війну. Проте зранку 24 лютого, коли російська орда вже була під Києвом, я зрозумів, що прийшов і мій час захищати країну, свою дитину, всіх людей, бо ворог вже на порозі дому.
Що росія вторглася в нашу країну – дізнався з новин. Відразу пішов у військкомат. Цілий день чекав розподілення. Ввечері видали зброю та направили до одного з батальйонів у складі 112-ої бригади ТРО, що обороняла Гостомель. Було дуже лячно, не мав бойового досвіду. У мирному житті стріляв лише зі спортивної та мисливської зброї. Але часу не було на навчання, бо ворог був на підступах до Києва».
Перше бойове хрещення Олександра було в Гостомелі, поблизу військового аеродрому, де вже висадились російські десантники. Потрібно було максимально близько підійти до аеродрому та допомогти 80-ій бригаді евакуювати поранених бійців ЗСУ, Нацгвардії. Далі – відійти ближче до Гостомеля та тримати оборону, в тому числі на Варшавській трасі. Після боїв під Гостомелем підрозділ Олександра приєднали до славнозвісної 72-ої бригади ім. Чорних Запорожців, яка на початку березня стала кісткою в горлі рашистам та зупинила ворожу навалу на підступах до столиці.
«До Києва залишалось менше одного кілометра. Коли ворог вийшов на перехрестя в Стоянці, вчинилась Божа воля. Місто захистили люди і річка Ірпінь, міст через яку підірвали, а форсувати її було дуже складно. Зараз, перебуваючи на херсонському напрямку, таку ж історію бачу з річкою Інгулець. Вона теж захистила навколишні села та не дала можливості ворогу окупувати ще більше територій. Під Києвом ми тримали дуже потужний удар. Тримаючись за кожен клаптик землі, ми втримали столицю і поховали міф про «взяти Київ за три дні». Ми показали всьому світові, що означає бути українцем і мати сміливість боротись за свою свободу».
Зараз Олександр звільняє Херсонщину у складі одного з батальйонів спецпризначення. Тут воюють дуже мотивовані, досвідчені, з бойовим досвідом бійці колишнього батальйону «Айдар». Бойові завдання батальйону значно складніші.
«Якщо у ці дні в багатьох з’явилась думка, що Херсонщина звільнена легко, то не майте ілюзій, – каже наш колега, – ворог підступний. За кожним так званим «маневром» противника стоїть титанічна боротьба наших військ. Так само, як ворог відходив з Києва та Харківщини, залишав острів Зміїний. Армія рф не має мотивації, але озброєння вистачає. Щодня у важкій боротьбі ллється кров наших воїнів. І про це потрібно пам’ятати.
Я-киянин, – закінчує вже нашу розмову Олександр, бо вже поспішає на бойове завдання. – Завжди був російськомовним. Але з побратимами-волинянами маю чудову практику розмовляти українською. Це дуже гарні люди. Таке відчуття, що вони народилися такими відданими патріотами своєї землі. Побратими зі сходу України, зокрема, товариш з Алчевська, дуже мріє, щоб в його рідному місті теж замайорів синьо-жовтий прапор».
Державний прапор України обов’язково здійметься над всіма тимчасово окупованими містами і селами. Як це зараз відбувається на Херсонщині. Бо Україна має таких відданих синів, як Олександр Малінніков, його та побратими – незламні українські воїни, які наближають нашу Перемогу.
14.11.2022
Володимир Капкан, м. Київ
Скромний і сміливий, спокійний і відважний, непомітний і незамінний. Володимир Капкан, комірник відділу прийому товару столичного Епіцентру на Берковецькій, так і не зміг вийти на зв'язок, щоб розповісти про свою службу, бо 24/7 на передовій і тримає позиції на Донецькому напрямку. Але про хоробрість і надзвичайну скромність воїна розповіли його бойові побратими, колеги по роботі з цього ж торгового центру.
«Спокійнішої і скромнішої людини я не зустрічав. Він побував в такому пеклі, де хлопців цілодобово обстрілювали з градів, танків, мінометів. І якщо інші повертались із завдання під впливом сильних емоцій і знімали стрес в різний спосіб, то Володимир спокійно йшов купувати новий ліхтарик. Його надзвичайно поважають побратими, але мало хто знає його бойовий шлях».
Володимир Капкан – морський піхотинець. Війна для нього триває більше ніж 223 дні. Ще в 2015 році він проходив строкову службу в славнозвісній 36-ій бригаді морської піхоти, пізніше підписав контракт і служив в цій ж бригаді. Коли почалось повномасштабне вторгнення росії, добровільно пішов в військкомат, але у свою бригаду вже потрапити не зміг. Володимир був направлений в 23-й окремий мотострілецький батальйон. З тих пір обороняє країну на Донецькому напрямку.
«Одного разу група, в якій був Володимир, — розповідають колеги, — вийшла на нульові позиції. Відбувся масований обстріл. Їм поступив наказ на зміну позицій. Коли вночі побратими пробрались на позиції, виявили, що група Володимира і далі тримає оборону. На питання, чому не повертались, почули відповідь: так наказу ж не було. Три дні без зв’язку, їжі, води вони сиділи в окопах і тримали оборону!
Якось Володимир, і оком не мигнувши, розповів, як їхню позицію спершу розстріляли з танка, а далі крили мінометом цілий день. Окоп глибиною в 2 метри зрівнявся майже з землею. Вночі вилазили з бліндажу і знову закопувались на глибину, одночасно відстрілюючись, щоб ворог не наближався до позицій».
Зараз підрозділ, де служать Володимир Капкан, та ще кілька працівників з Епіцентру, міцно тримає оборону на східних рубежах. Воїни кажуть, що за 8 років ворог тут сильно укріпився, збудував бетонні бліндажі, міцні оборонні споруди. Планував серйозну наступальну кампанію, щоб окупувати всю Донеччину. Але їх планам завадили Збройні Сили України. Бо Донецьк, як і Луганськ, як Крим, Херсон та Запоріжжя – це Україна. Була, є і буде. В тому числі завдяки нашим відважним Героям з Епіцентру.
04.10.2022
Андрій Лісовський, м. Буча
Андрій Лісовський ще недавно працював начальником відділу «Вироби з металу» Епіцентру в Бучі. Нині він має позивний «Лис», і нагороджений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «Сталевий хрест».
З травня Андрій боронить нашу країну на Херсонсько-Миколаївському напрямку. До цього був у київській теробороні.
Андрій одразу попереджає, що багато розповісти не зможе, адже ворог прослуховує всі телефонні дзвінки. Тож переходимо для продовження розмови у WhatsApp.
Лис згадує із болем: «Росіяни вбили мого стажера Діму Чаплигіна, вбили хлопця моєї асистентки — Влада Корнієнка, який працював завідувачем секції споживчої електроніки. Вбили Андрія Вербового з форматно-розкрійної дільниці. Я просто не міг не піти до збройних сил. Хотів помститися за наш зруйнований Епіцентр в Бучі, помститися за колег».
Окрім колег, Андрія дуже чекають з перемогою дружина та троє діток — 2-х, 3-х та 10-ти років — вони поки за кордоном в евакуації. Запитуємо, чи не виникало думки в Андрія поїхати із сім’єю, адже, згідно із законом, батько трьох дітей звільняється від військової служби. «У мене в Нікополі бабуся і мама живуть, — відповідає Андрій. — Як я міг виїхати і залишити їх самих, під обстрілами?»
Захисник також розповідає, що ситуація, звісно, напружена, і часом хлопці сплять по пів години на добу. Але віра в перемогу України нездоланна, як і мотивація знищувати ворога.
Пишаємося нашими Воїнами Світла.
14.09.2022
Євген Соловйов, Харків – Київ
Хочемо розповісти вам про героїзм нашого колеги Євгена Соловйова, начальника відділу «Вироби з дерева» в столичному Епіцентрі — а тепер вже і молодшого сержанта. Євген отримав нагороду: пам’ятну медаль «За оборону міста-героя Харків».
Але на фронт він потрапив не одразу. В перший день повномасштабного вторгнення вийшов на роботу в столичний Епіцентр, який розташований всередині ТРЦ: була потреба забарикадувати вітрини та входи, щоб вберегти товар в разі спроб мародерства.
Так і не дочекавшись повістки, на початку квітня Євген сам пішов у військкомат на Оболоні. Адже в часи строкової служби в 2012 році в Балаклеї на рідній Харківщині отримав затребувану військову спеціальність – механік засекречувальної телефонної апаратури зв’язку. Пройшов медкомісію за день, і отримав вже класичну відповідь від військкома: «Тепер чекайте, вам зателефонують». А коли зателефонують – невідомо.
Євген даремно прочекав дзвінка цілий місяць: «Потім зідзвонилися з офіцером частини, де я проходив строкову службу. Він зараз комбат в Харкові, батальйон бойовий. Я відправив йому фото свого військового квитка, інших документів. Через 10 хвилин дзвінок: приїжджай, забираємо з руками і ногами».
Наступного ж ранку хлопець вже прибув до Харкова, його зустріли на вокзалі і одразу відвезли у місце дислокації батальйону. Євгена розподілили на посаду радіотелефоніста в мінометній батареї.
«Міномет – це вид артилерійської зброї, призначений для навісного обстрілу укритих цілей і руйнування польових укріплень. Добре справляється із задачею з прикриття. Фактично, обов’язків зв’язкового я там не виконував, а робив усе, що й інші: навчався стрільбі з міномета, програмам для мінометної стрільби на планшеті, їздив на передову відстрілюватися. В той час ми ще не в бліндажах переховувалися, а в покинутих будинках в підвалах, хоч це було й досить близько до орків – метрів 800. Ми тоді ще знаходили багато записок від населення, мовляв, хлопці ЗСУ, заходьте і беріть, що треба для Перемоги. Така віра в нас, віра людей, дуже допомагала», — ділиться Євген.
В кінці червня захисника попросили прибути в головне управління харківського ТрО, пройти навчання зі спецзв’язку, поділитися своїми знаннями із солдатами. Там Євгена запримітили, і невдовзі переманили до себе: «Сказали, що я швидко працюю з комп’ютером і схвачую інформацію, знаю канали зв’язку. А я хотів бути максимально корисним своїми навиками, тож не заперечував. Так я і потрапив в управління бригади ТрО в Харкові».
З 1 серпня 2022 Євген офіційно займає посаду в управлінні бригади як фахівець зі зв’язку та ІТ технологій. Захисник каже, що відчуває себе на своєму місці: на днях став начальником радіостанції. Через місяць-півтора очікує на офіцерську посаду з присвоєнням офіцерського звання.
«Принагідно хочу подякувати засновниці компанії «Епіцентр К» Галині Герезі, — каже Євген, — а також колишньому директору мого київського Епіцентру Сергію Роженку і директору Епіцентру в Харкові Володимиру Дрозду — за величезну допомогу нашому батальйону. Зокрема, у нас була потреба в облаштуванні бліндажів та окопів на передовій для піхоти, адже хлопці там, буває, сидять по два місяці на позиціях. Галина Федорівна одразу позитивно відповіла на прохання посприяти моєму батальйону. Епіцентр надав нам три фури товару абсолютно безоплатно: цемент, гіпсокартон, ДСП, інші будматеріали».
Медаллю «За оборону міста-героя Харків» Євгена нагородили 23 серпня — у день Харкова та День прапора України. До цього захиснику вручили ще 2 листи-подяки за службу.
Євген наголошує: «Все буде добре, головне — вірити в це».
Безмірно пишаємося такими українцями, лідерами від Бога і повними наснаги захисниками. Чекаємо Євгена в Епіцентрі — чекаємо з перемогою!
08.09.2022
Сергій Семененко, м. Чернігів:
«Хто має захистити наших дітей, якщо не ми?»
Незламна Чернігівщина виростила справжніх воїнів своєї землі. І серед них — наш колега Сергій Семененко, який ніколи не думав, що йому доведеться взяти в руки зброю і воювати з російськими окупантами. З 2013 року Сергій працював в Епіцентрі міста Чернігова провідним фахівцем відділу комплексних продажів.
Зранку, 24 лютого, як і всі українці, збирався на роботу, але плани змінились, коли Чернігівщину почали обстрілювати з неба. На роботі прийняли рішення закрити торговий центр – найважливішим питанням була безпека рідних. Сам Сергій вже визначився, чим займатиметься – звичайно, захищатиме Вітчизну від ворога. Того ж дня він вступив у місцеву територіальну оборону: «Ви розумієте, моя дружина, діти, батьки, сестра з сім’єю, мої сусіди і друзі – усі вони потребували захисту. А хто їх мав захистити, якщо не ми – їхні чоловіки, сини, брати?»
Також Сергій став активно допомагати цивільним та військовим. На захист Чернігова тоді якраз перекинули роту прикордонників з Сумщини. Хлопці приїхали лише зі зброєю, без будь-яких особистих речей. І, дякуючи керівництву чернігівського Епіцентру, всі військовослужбовці підрозділу були забезпечені предметами першої необхідності та засобами гігієни.
Потребували допомоги і звичайні люди. В одному з православних храмів міста знайшли прихисток 600 жителів Чернігова. Коли авіанальоти на місто стали безперервними, люди прийшли до церкви. Настоятель відчинив браму, і в нижніх приміщеннях храму розмістились кількасот чернігівців. Діти, жінки, люди похилого віку: для них потрібно було знайти їжу, воду, ліки, облаштувати спальні місця.
На допомогу настоятелю прийшли Сергій та його рідні. Сестра, лікарка за фахом, надавала медичну допомогу людям (особливо її допомоги потребували старші). Також лікувала побратимів Сергія, які, «побувавши на нулі», повертались з окопів із застудою та грипом.
Тоді було дуже холодно. Батьки Сергія готували їжу. А він разом із волонтерами, часто під шквальними обстрілами, допомагав діставати продукти харчування, ліки та інші необхідні речі. І тут теж була відчутна допомога компанії. Директор Епіцентру надав пінополістирол та інші утеплювальні матеріали для облаштування спальних місць для людей.
Після зняття облоги Чернігова Сергій продовжує свою службу в ЗСУ: «Ворог не спить. Постійні вилазки ДРГ, зачистки та інші операції вимагають максимальної концентрації та зосередженості, відваги та сміливості. Ми разом з колегою Кравцовим Дмитром, працівником ЦВЗ, учасником АТО, зараз виконуємо бойові завдання на кордоні».
Зліва направо: 1) Дмитро Кравцов; 2) Сергій Семененко та Дмитро Кравцов; 3) Сергій Семененко з колегами з Епіцентру, 2021 р.
«Чи є страх?», – запитуємо Сергія. «Звичайно є, як і в кожної нормальної людини. Але страх має бути керованим і контрольованим. Я не маю морального права перед дітьми боятися і панікувати. Адже наша впевненість у перемозі є фундаментом цієї ж перемоги. І ми її обов’язково здобудемо».
Сьогодні нашу країну боронять 19 працівників чернігівського Епіцентру. Від усіх них – щирі вітання. Усім їм – велика шана і подяка за мужність і відвагу. Все буде Україна!
05.07.2022
Дмитро С., комерційний директор Епіцентру в Мукачево:
«Ми в пеклі вже побували, тепер би пожити після війни…»
Вони молоді, сильні, сміливі та розумні. Восьмеро закарпатців, які в мирний час працювали в торговому центрі «Епіцентр – від продавця до комерційного директора – через кілька днів від початку великої війни прийняли рішення йти захищати Україну. В кожного з них по-різному складалась професійна і життєва стежина. Дехто лише починав кар’єру, а хтось вже встиг попрацювати більше 15-ти років. Хтось був одружений, а хтось лише будував плани та мрії. Але 24 лютого у їх життя прийшла війна, і в голові почала крутитися одна думка: чим я можу бути корисним своїй країні?
Не змовляючись, кожен з хлопців самостійно пішов до тероборони. А коли вже опинились на бойовому навчанні, зустрілися і були разом до розподілу у підрозділи.
Дмитро С., який працював комерційним директором, разом з товаришами вже встиг побувати в одній з найгарячіших точок війни: «Після Великодня ми відправились на виконання бойових завдань на схід країни. Будучи на посаді старшого сапера, я вже розумів свій фронт робіт. Але що таке справжня війна, зрозумів тільки тепер. 3 травня, вважайте, мій другий день народження. Того дня ми виїхали на бойове завдання. Не встигли доїхати до місця призначення, як нас накрив артилерійський та мінометний вогонь. Вся наша техніка згоріла, і ми просто опинились посеред поля під прицільним вогнем ворога. Думка була одна: який приліт буде твій, цей чи наступний? Ми виходили під обстрілом артилерії півтори години, де кожна хвилина була довжиною в життя. Але ми вийшли звідти всі – живими і неушкодженими. Знаєте, коли накриває зверху – ти нічого протиставити не можеш».
Дмитро каже, що військовим немає чим воювати, захисникам потрібна важка техніка і артилерія, при тому у великих кількостях. Майже на 3 тисячі кілометрів війни поставити 4 системи Harris – то майже нічого. Так, зараз йде мова про постачання більшої кількості таких установок. Але рахунок йде на дні і тижні. А кожен день – це сотні втрачених наших солдатів.
«А сила духу в нас є, нам її не позичати, – додає захисник. – Ще з часів Київської Русі ми демонстрували Європі і світу свій інтелект, освіту, культуру, цінності. І навіть багатовікове імперське зло від росії та 70-річний режим тоталітарного срср в нас не вбив свободу, волю, патріотизм, любов до країни. Це наше ДНК і ми передамо його наступним поколінням».
А ще Дмитро каже, що на передовій дуже відчувається підтримка і дух волонтерства. Коли солдат розуміє, що про нього не забувають мирні люди і привозять допомогу, хочеться гори звертати – не те, що окупанта гнати.
Наші мужні колеги-захисники: Дмитро С., а також Варгалюк Володимир, начальник відділу реклами, Вах Василь, продавець відділу «Електротехніка», Чистяков Станіслав, старший продавець відділу покриття для підлоги, Кулеба Назар, начальник відділу «Побутова техніка», Ковач Олег, інспектор служби безпеки, Савицький Олександр, начальник відділу «Сантехніка», Спірін Сергій, завсексії «Електротехніка» з передової передають усім вітання, обіцяють нам повернутися з війни і знову під мирним переможним небом розбудовувати Україну і компанію, в якій працюють.
17.06.2022
Ви дивилися