Цікаві факти про українське Різдво та святки

Чи знаєте Ви, що на противагу розрекламованим західним святам на зразок Хеловіну чи Дня святого Валентина, які стають особливо популярними нині, в Україні існують власні, не менш цікаві, веселі та феєричні. Починаються вони з приходом одного з найважливіших і найшанованіших свят для кожної української родини – Різдва Христового, а тривають усього 12 днів, аж до Водохреща.

Різдвяні свята на нашій землі – це насправді казковий і радісний період, що супроводжується урочистими гуляннями, жартами, колядками, щедрівками та веселими костюмованими виставами – вертепами. Традиції та обряди, приурочені до різдвяних святок, існують вже не одну сотню літ і багато з них були започатковані ще за часів Київської Русі, в дохристиянський період. З тих пір вони стали самобутньою складовою культури українського народу – унікальним явищем для всього світу.

Святий вечір – 6 січня

Невід’ємною частиною святкування Різдвяних свят завжди був дідух – сніп із пшеничних, житніх або вівсяних колосків, який прикрашали гілочками калини, стрічками чи засушеними квітами. Цю сповнену древньою символікою прикрасу вносили до оселі напередодні Святвечора та залишали на покуті біля ікон – у найпочеснішому місці в домі.

Важливо було обрати для дідуха перший зажинковий чи останній обжинковий сніп збіжжя, оскільки здавна він знаменував надзвичайно радісну подію – завершення польових робіт та успішний збір урожаю. Крім того, за легендою, коли народився Ісус Христос, у його стайні було дуже холодно, тож Йосип взяв сніп соломи і затулив нею шпарину в стіні. З тих пір такі снопики стали символами тепла та затишку.

Українська назва такого снопа не є випадковою, оскільки розтлумачити її можна як дідівський дух, тобто дух предків. Також він є символом урожаю, родючості, оберега роду, добробуту й духовних цінностей українця. Традиція робити дідуха на свята засвідчує велику шану й повагу людей до своїх пращурів.

Виносили дідуха з хати в кожному регіоні у різні дні – на другий день Різдва, перед старим Новим роком чи на Водохреще, після чого в супроводі пісень і танців спалювали його на дорозі. Обряд спалення означав, що душам померлих, які на свята спустилися на землю, настав час повертатися на небеса.

Існували звичаї стрибати через палаючий сніп, щоб бути здоровим протягом всього наступного року. Вважалося, що попіл від дідуха має цілющі властивості, тому його цілий рік зберігали у хустині за іконами.

Мабуть, усі знають про звичай (і багато хто його дотримується) готувати на Святу вечерю першу кутю, яку називають багатою, оскільки крім неї на стіл ставлять ще одинадцять пісних страв. Готується така кутя з товченої пшениці або ячменю (іноді – з рису), приправляється медом, горіхами, маком і родзинками. Також на столі мають бути вареники, борщ, риба, картопля та, звісно ж, запашний узвар. Усі страви символізують собою 12 місяців у році і 12 апостолів – учнів Ісуса Христа. Під скатертину на стіл зі стравами часто кладуть чотири зубці часнику на кожен кут – для захисту від нечисті, яка охоче гуляє у цю ніч.

Щойно на небі у Святий вечір з’являється перша зоря, вся родина сідає за святкову вечерю, розпочинаючи трапезу із традиційної молитви. В цей час господар дому має благословити вечерю, спробувати кутю, перехрестити її та підкинути трішки до стелі. Якщо прилипне хоч кілька зерен – слід чекати гарного врожаю.

Для дітей справжньою забавою була традиція ховатись під столом чи ставати поблизу дідуха та імітувати голоси різних домашніх тварин: корів, курей, свиней, кіз, овець тощо. Робилось усе це для того, щоб у господі водилось багато такої живності наступного року.

Після застілля залишки їжі не забирали, а залишали на ніч, оскільки за повір’ям в цей час духи предків приходять до будинку, щоб почастуватися. Дехто з тією ж метою залишав кутю, пироги й ложки біля дідуха на ніч.

Різдво

У цей день люди йдуть до церкви на святкове богослужіння, яке починається ще з ночі. Невдовзі родина збирається на сніданок або обід (вже не пісний) і починає готуватися до зустрічі гостей у другій половині дня. Вважалося, що найпершим гостем на Різдво має бути особа чоловічої статі, яку неодмінно пригощали у своєму домі. Дівчат і жінок першими до господи намагалися не впускати, оскільки за повір’ям вони могли «принести лихо».

Вже після полудня молодь збиралася в гурти й починала колядувати (у деякій місцевості це відбувалося відразу після Святої вечері). Зазвичай ватаги колядників формували парубки, які обирали між собою старшого – «березу», а також «козу», «пастуха», «міхоношу» та інших обрядових персонажів. Зокрема «козу» вдягали у вивернутий хутром назовні кожушок, чіпляли роги, хвіст і дзвіночок на шию. «Береза» обов’язково мав носити із собою восьмикутну зірку як символ знаменитої Вифлеємської зорі, що знаменувала народження Ісуса. В деяких регіонах ватажка гурту колядників могли супроводжувати «циган», «жид», «лікар», «смерть з косою» тощо.

Парубки заходили до кожного подвір’я, просили дозволу розпочати свої привітання і, отримавши згоду, починали співати колядки, жартувати й розігрувати різні комічні сценки. В піснях-колядках господарю з господинею, а також усій їхній родині бажали щастя та здоров’я, добробуту, гарного урожаю і хорошого приплоду худоби. Усі згадані дійства мали характер живого вертепу – вуличної театральної драми з наперед заготованими костюмами, ролями й віршованими текстами.

Така вистава зазвичай складалася з двох частин – релігійної та світської. Релігійна складова мала на меті сповістити всіх людей про народження Христа, світська поєднувала в собі різні жартівливі історії за участі персонажів вертепу. В XIX столітті в таких дійствах почали використовувати ще й «шопки» – невеличкі хатинки-макети із зображенням вифлеємської стайні у ніч народження Христа або ляльковими фігурками святої родини.

Господарі щиро дякували гостям за привітання і обдаровували їх різними смаколиками: яблуками, горіхами, бубликами. Іноді й до хати за святковий стіл запрошували. Колядників із нетерпінням чекали у кожному домі, вважалося, що чим більше їх завітає до оселі, тим щедрішим для родини буде наступний рік.

У деяких регіонах України колядувати ходили не лише парубки, але й дівчата своїми власними ватагами. Співали вони на подвір’ях, до хати не заходили, а носили із собою ліхтарі у вигляді зірки чи місяця, які прив’язувались до довгих тичок і кожному здалека вказували на те, що йдуть дівчата-колядники.

Щедрий вечір

13 січня зустрічають велике церковне та народне свято – Маланки, або Щедрий вечір. Ще зранку цього дня починають готувати другу обрядову кутю, яку називають щедрою. Святкують весело й урочисто: із щедрівками, танцями, вітаннями й побажаннями. Господині печуть пироги, млинці та готують вареники, щоб було чим пригощати щедрувальників і посівальників, які неодмінно мали завітати на Щедрий вечір до їхніх домівок.

Як і на Різдво, молодь збиралась в гурти і від заходу сонця аж до пізньої ночі ходила з «козою» і водила «Маланку». Обидва дійства тісно переплітались між собою, головним чином відрізнялись назвою й кількістю учасників.

Водіння кози – одна з найдавніших різдвяних містерій, яка попри неодноразові зміни збереглася в Україні до наших часів. Бере свій початок цей обряд ще з дохристиянського періоду та поєднує у собі різні елементи театрального мистецтва: пісні, танці, пантоміму і, насамперед, – пародійно-гумористичні вистави.

Коза з давніх-давен для багатьох народів світу, зокрема і для українців, була тотемною твариною, образ якої пов’язаний із вшануванням предків і символізує родючість, врожай та багатство. Саме тому ця тварина залишається одним із головних дійових персонажів улюблених святкових дійств напередодні старого Нового року. Ключовими моментами «водіння кози» є її танок, сценічне вмирання та воскресіння, які уособлюють колообіг природних сил і відродження всього живого після зимового завмирання.

Парубки та дівчата в деяких регіонах проводили описані вище театральні дійства окремими гуртами, в інших це робили лише хлопці, тоді як дівчата тим часом щедрували. Персонажі вистав та їхня кількість могли змінюватися залежно від місцевості, але обов’язково серед них мали бути коза та Маланка (Меланка). Парубоцька ватага обирала Маланкою того хлопця, який добре вміє жартувати, і перевдягала його у жіноче вбрання. До неї приєднувалися «дід» і «баба», «лікар», «циган», «козак», «жид», «журавель«, «ведмідь» та багато інших. Виконавці «ролей» вітали господарів дому зі святом і розігрували різні розважальні сценки про «сварки баби та діда», «доїння кози», «її смерть та воскресіння» тощо.

У дівчат були свої сценки. За найпопулярнішим сценарієм одна дівчина приміряла на себе образ нареченої Маланки – вдягала стрічки, намисто, віночок тощо. Інша вбиралась у вбрання хлопця і грала роль її нареченого Василя. Решта дівчат – то веселі дружки. Всі разом ходили до будинків і на подвір’ях під вікнами щедрували та розігрували справжнє українське весілля Маланки й Василя.

Всі традиційні містерії обов’язково супроводжувались щедрівками – українськими величальними піснями, за допомогою яких гості вихваляли господаря дому та його родину. В надзвичайно багатій та поетичній формі висловлювались щедрівками побажання гарного врожаю, приплоду худоби й добробуту. Такі пісні викликали щире захоплення в усіх слухачів і налаштовували кожного на гарний настрій, щастя й лад на увесь рік.

Колись щедрівки відігравали роль веснянок, оскільки до XV століття українці зустрічали Новий рік у березні – порі, коли з вирію повертаються птахи. Ось чому багато таких пісень містять згадки про ластівок, зозуль та щедриків – схожих на горобців весняних пташок.

Обійшовши всі знайомі господи, молодь за давнім звичаєм ішла до роздоріжжя палити дідуха і стрибати через багаття, щоб захиститися від нечистої сили, яка гуляла всю ніч.

14 січня зі сходом сонця хлопці набирали в торбинку зерна і йшли посівати. Спершу заходили до хрещених батьків, родичів і близьких, а тоді вже й до всіх знайомих. Посівальник, завітавши до оселі, сіяв зерном і вітав усіх із Новим роком. Головними учасниками цього обряду завжди були особи чоловічої статі, оскільки за повір’ям першим до хати на Новий рік має зайти чоловік, щоб принести у дім щастя.

Щедрик, щедрик, щедрівочка...

Однією з найвідоміших українських щедрівок є славетний «Щедрик», зокрема в авторській обробці композитора Миколи Леонтовича. Саме його версію «Щедрика» добре знають і люблять не лише в Україні, але й в усьому світі під назвою Carol of the bells, тобто «Колядка дзвіночків».

Свого часу наша щедрівка потрапила до Америки з першими українськими іммігрантами і настільки сподобалась американцям, що згодом для неї була створена англомовна версія. З тих пір Carol of the bells розлетілася по всіх континентах. Навіть зараз її в різних країнах співають на Різдво, активно виконують на святкових концертах і використовують в якості музичних заставок для багатьох фільмів.

Водохреще

Закінчуються різдвяні святки 19 січня, на свято Хрещення Господнього. За традицією в цей день люди ідуть до церкви святити воду. Вважається, що свячена вода є цілющою і нею можна лікувати різні недуги. Відомим є і той факт, що вода, висвячена на Водохреще, не псується, не має запаху і може зберігатися в такому стані до наступного року.

З цієї води починається вранці святкова трапеза, господар кропить усіх членів родини та домівку, щоб у ній протягом року панував лад і спокій. Під час сніданку в жодному разі не можна сваритися й лихословити, оскільки через це вода може втратити свої цілющі властивості. Просто неба освячуються водойми, вирубуються з льоду великі хрести, які ставлять поблизу і часто прикрашають за допомогою гілочок калини та сосни. Охочі купаються в ополонках, прагнучи захиститись таким чином від хвороб.

Напередодні свята – 18 січня, святкується другий Святий вечір, або «Голодна кутя». Протягом усього цього дня люди постяться і нічого не їдять, а зі сходом першої зорі на небі сідають вечеряти. На стіл подають пісні страви з обов’язковими кутею та узваром. У деяких західних регіонах України саме Голодну кутю святкували як Щедрий вечір, тобто ставили в хаті дідуха і ходили щедрувати.

Традицій і повір’їв, пов’язаних з Водохрещем, існує чимало. Наприклад, жінки до цього дня намагалися не полоскати білизну у воді, оскільки вважалося, що там сидять чорти і можуть вчепитися. Дівчата ж вмивалися свяченою водою, щоб бути рум’яними. Протягом усіх свят жінки по воду не ходили, робили це лише чоловіки.

Після Водохреща починався новий весільний період, що знаменувався різними розвагами та дозвіллям не лише для молоді, але й для дорослих. Парубки та дівчата регулярно збиралася на вечорницях, а сім’ї часто ходили один до одного в гості.